Тривалий час проблема насильства в сім’ї вважалася прерогативою

усталених звичаїв та традицій і залишалася поза сферою правового

регулювання. Будь-яке втручання в сімейні стосунки з боку держави та

суспільства вважалося грубим порушенням таємниці приватного життя

й категорично не припускалося. Таке становище призвело до певного

свавілля у сфері сімейних відносин та перетворення їх на сферу латентних

правопорушень, які залишалися поза увагою компетентних органів державної

влади.

Вперше на світовому рівні проблема сімейного насильства була

висвітлена та актуалізована завдяки активним спільним діям міжнародного

руху на захист прав жінок, оскільки саме жінки становили найбільш уразливу

та незахищену групу, що страждала від насильницьких дій з боку членів

своєї родини (батьків, чоловіків, братів тощо). Отже, на початковому етапі

запобігання насильству в сім’ї увійшло в поле зору світової спільноти як

складова подолання насильства щодо жінок загалом. Історія боротьби з

насильством щодо жінок як міжнародна проблема – це історія злиття двох

напрямків правозахисту: прав людини і прав жінок. Результати активності

жіночого руху на міжнародному рівні відбилися у хронології конференцій,

у текстах декларацій та конвенцій, резолюцій регіональних і міжнародних

організацій, інших міжнародних документів останніх десятиріч, серед

яких, насамперед, слід виділити Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм

дискримінації стосовно жінок 1 (Жіночу Конвенцію).

У результаті плідної співпраці народних депутатів України з

активістами жіночого та молодіжного руху держави 15 листопада 2001 року

прийнято Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» – перший у

країнах СНД та Східної Європи комплексний нормативний акт, спрямований

на запобігання цьому соціально негативному явищу. Закон набув чинності

19 березня 2002 року – через три місяці з моменту його офіційного

опублікування.

Леся Романенко, провідний спеціаліст Рожищенського РУЮ